Давно, ще за старих часів,
у звірів не було хвостів.
А мухи — роєм біля вух…
Чим одбиватися од мух?
От в лісі, на березі прямо,
шле звірям дятел телеграму:
— Тук-тук… Всім звірам в ліс прийти!
— Тук-тук… Даватимуть хвости!
Найперша, звісно, як годиться,
пронюхала про це лисиця.
Прибігла — спритний мала хист —
і вибрала найкращий хвіст:
великий, довгий та пухнастий...
Іде, всміхається од щастя,
хвостом виляє — хить та хить...
Назустріч їй Сірко біжить.
— Гав-гав! Далеко ще брести?
Зосталися іще хвости?
— Зостались. Не такі хороші,
Як мій… Але дають. За гроші.
Біжи!
Й Сірко чимдуж подавсь.
Сірку теж гарний хвіст діставсь,
такий — хоч ббликом підкинь...
Біжить Сірко, назустріч — кінь.
— І-гі-гі-го! Здоров рости!
Іще зосталися хвости?
— Зостались. Гірші вже, ніж мій,
але ще є. Біжи мерщій!
Помчався кінь по шовку трав…
Кінь теж хороший хвіст дістав.
Біжить додому. Аж йому
стрічається корова:
— Му!
Чи мені йти, а чи ревти?
Чи ще зосталися хвости?
— Зостались! — кинув на скаку
корові кінь. — На осоку
похожі, — шерсті зовсім мало...
Хвости пухнасті — розібрали!
Взяла корова хвіст негожий —
на осоку-траву похожий.
Останньою, в кінці вже дня,
прителіпалася свиня.
— Хрю-хрю, зостався хвіст мені?
— Нема! — гукнули всі свині. —
Ти де ж була? Спізнилась ти!
Забрали вже усі хвости!
Зоставсь маленький он на пні...
І— віддали його свині...

Так кожен звір —
вір чи не вір —
й живе з своїм хвостом
з тих пір.
Лисиця — спритний мала хист,
тому й найкращий в неї хвіст.